«Те, що для когось здається дрібницею, для них – надзвичайна підтримка», – каже Юлія Шлиян, львів’янка, яка вже майже рік відвідує поранених захисників у реабілітаційному центрі «Галичина». Займається таким видом волонтерства разом із спільнотою церкви «Голгофа». Їх мета – не лише забезпечити бійців продуктами, смаколиками, чи одягом, а й дати зрозуміти, що вони не самі, а їхній вчинок не залишився непоміченим. Про перші візити, складні моменти спілкування та практичні поради – Юлія Шлиян розповіла в інтерв'ю.

«Не пошкодували свого здоров’я заради нас»

Ідея допомагати пораненим бійцям виникла в Юлії ще наприкінці 2022 року. У той час вона часто бачила захисників у госпіталях, і хотілось знайти метод, щоб бути максимально корисною, ділиться волонтерка. Юлія Шлиян добре розуміє, через що доводиться проходити захисникам, адже двоє її старших братів також служать. Щоденні розмови з ними – часом повні переживань і мовчання – підштовхнули її до підтримки тих, хто жертвує всім заради спокою інших.

«Це люди, які не пошкодували свого здоров’я, кінцівок і навіть життя, щоб захистити нас. І тепер наше завдання – допомогти їм відчути, що їхній внесок цінують», – ділиться Юлія.

В березні 2024 року львів’янка разом з подругою вперше пішли до бійців, що перебували в реабілітаційному центрі «Галичина» у Львові. Тоді була велика мотивація, але зізнається, це було непросто.

«Я думала, що готова, – згадує вона. – Але коли побачила, скільки людей залишилися без кінцівок, я розгубилася. У мене була ніби закам’яніла усмішка, під якою ховалася ця розгубленість. Однак із кожною розмовою ставало легше. Бійці відкривалися самі і допомагали робити це нам своєю щирістю і оптимізмом».

Найголовніше – розмови та щира підтримка

Після першого візиту, Юлія запропонувала спільноті церкви «Голгофа» приєднатися до цієї ініціативи. Тепер волонтери відвідують реабілітаційний центр щотижня. Дехто готує домашні страви, інші збирають гроші на необхідні речі або приносять смаколики.

«На це виділяються кошти з церкви. Також зголошується й багато парафіян. Загалом наша церква «Голгофа» одразу після початку повномасштабного вторгнення часто допомагала вимушеним переселенцям, давали прихисток, продукти. Але згодом почали підтримувати все більше саме захисників й захисниць», – каже Юлія Шлиян.

Але головна мета візитів поранених бійців – спілкування. Волонтери не просто приносять їжу чи речі, вони говорять та проводять разом час. За словами Юлії, захисники найбільше потребують саме уваги. Вони часто зайняті малюванням, майстер-класами, чи культурними подіями. Але звичайна розмова, просте «Як справи?» чи «Чи потрібно чимось допомогти?» здатні зробити для них дуже багато. Часто волонтери виходять з ними за межі реабілітаційного центру прогулятися, посидіти, поспілкуватися.

«Важливо дати їм зрозуміти, що їх цінують і як особистостей, і як військових. Іноді здається, що в них ще більше мотивації та зарядженості, ніж в нас. Завжди усміхнені, жартують, вже собі уявляють, як з протезами ганяють у футбол. Ти бачиш цю жагу до життя і розумієш, що не все втрачено», – каже вона.

Та не з усіма вдається встановити контакт. Часто, поранені відкриваються вже після тривалих зустрічей. До такої поведінки потрібно завжди ставитись з розуміння. Важливо в таких випадках не ініціювати та не наполягати на спілкуванні, радить волонтерка.

«Ми не до кінця розуміємо, що людині довелося пережити, що вона бачила. Якщо до процесу розмови боєць не хоче підключатися, то це його право. Був випадок, коли один із захисників лише слухав, але сам не розмовляв. Одного разу, десь через пів року постійних відвідин, ми сидимо на вулиці і він активно включається в розмову. Поводився дуже жваво. Були тоді дуже натхненні та приємно вражені», – ділиться львів’янка.

«Почали підспівувати й просили ще»

Одним із найзворушливіших спогадів для Юлії став візит на Різдво. Разом із волонтерами вони підготували персональні подарунки для захисників, напекли пампухів, взяли гітару та пішли колядувати в реабілітаційний центр.

«Ми хвилювалися, як вони це сприймуть. Багато з хлопців не мали можливості на Різдво бути вдома, разом із сімʼєю, тому ми зробили для них невелике свято. Коли вони почали нам підспівувати й просили «Давайте ще», ми зрозуміли, що це було правильним рішенням. Вони, як і ми, були такі щасливі. Тому важливо не боятися. Якщо в людей є бажання щось робити та чимось допомогти, то я за те, щоб це робити», – каже вона.

Людяність, яка змінює життя

Водночас Юлія підкреслює: волонтерство в такій сфері потребує підготовки. Це середовище, де звучить військовий гумор, сленг, де люди пережили важкі моменти. Тому потрібно вміти відчувати, коли краще помовчати або не ставити зайвих запитань.

«Варто бути ініціативним у спілкуванні, але уникати питань про службу чи бойові дії. Наприклад, де вони були або що робили там. Якщо людина сама ж говорить, важливо тонко відчути момент і підтримати її, не перевантажуючи зайвими розпитуваннями. Одного разу я запитала військового: «Як ваші побратими?». Він розплакався – виявилося, що всі загинули, а він залишився єдиним живим. Це було надзвичайно емоційно важко. Я не розуміла, як себе вести та що говорити далі. Тому потрібно бути чутливим та уважним, щоб не травмувати людину», – радить Юлія Шлиян.

Львів’янка впевнена: допомогти може кожен.

«Часто люди думають: «Що я можу для них зробити?» Насправді багато. Навіть простий візит, простий жест уваги чи слова підтримки мають величезне значення. Їм важливо знати, що вони не залишилися наодинці зі своїми проблемами», – зазначає вона.

Для Юлії Шлиян це волонтерство стало частиною життя. Вона вірить, що кожен із нас може подарувати тепло та підтримку тим, хто цього потребує. І це не про масштабні вчинки, а про людяність, яка змінює життя.

Олена Чепіль, для Leopolis.news