01-02-2022 10:055260
Сьогодні у світі відбувається ренесанс правих партій та ідеологій. Однак українські реалії не вписуються у загальні тенденції. Від часу тріумфу на парламентських виборах «Свободи» у 2012 році українські праві не можуть і близько наблизитися до цифр десятилітньої давнини. А рейтинги політичних сил, які належать до умовного націоналістично-консервативного спектру не перевищують кількох відсотків. Це доволі сумна картина на фоні успіхів їх ідеологічних побратимів у інших державах Європи.
Крадіжка правих ідей
Політична система України ніколи не вписувалася у загальноприйняті канони держав західного типу. Поділ на умовних правих, центристів та лівих у нас завжди був формальним і часто розмитим. Численні політичні партії і проєкти ніколи не заморочувалися ідеологічними моментами. А пристосувалися до реалій поточного часу та мінливих настроїв виборців. Постійний дрейф у правий чи лівий бік політичного спектру давно став нормою. А ідеологічна невизначеність і розмитість – знаковою рисою відомих топових партій.
Не дивно, що великі партії України важко класифікувати за типом ідеології. В одній політичній силі можуть дивним чином поєднуватися ідеї лібералізму, націоналізму, соціалізму та ще кількох течій. Політичні проєкти настільки пластичні, що здатні вдало мімікрувати і змінюватися впродовж року не один раз. Їх лідери не обмежують себе вузькими рамками ідеології. Популізм перетворився в улюблений метод спілкування з виборцями. А присвоєння чужих ідей та гасел стало звичним явищем.
Не так давно провідні українські політики, які до того демонстрували ідеологічну нерозбірливість, виявили, що праві ідеї користуються все більшою популярністю серед населення. Переломний момент настав у 2014 році, коли розпочалася російська агресія. Те, про що раніше попереджали націонал-патріоти – сталося. Здавалося б, ось він – початок тріумфу правих політиків в Україні. Ось шанс сформувати повноцінну правоконсервативну політичну силу, наповнити її новим змістом і впевнено зайняти свою нішу серед провідних партій держави. Та відбулося інакше.
Українська політика чимось нагадує українську економіку. Там також панують монополії. Тільки представлені вони кількома політичними гравцями. У нас давно відбулася своєрідна олігархізація політики, її зрощення з великим бізнесом. Закони монополії передбачають відсутність вільної конкуренції. Великі гравці, володіючи значними перевагами і ресурсами, диктують власні правила гри. А значить – формують порядок денний. Випускають власні політичні проєкти. Потім знищують їх чи перейменовують. Засновують нові. І так по колу. А ще монополія у політиці дає хорошу перевагу у запозиченні ідей інших.
Багато відомих політичних проєктів в Україні успішно взяли на озброєння окремі ідеї правих. І виявилося, що суспільство більш схильне вірити не тим, хто завжди сповідував ці погляди, а тим, хто має більші ресурси для їх пропаганди. Не принципово, наскільки щиро це робиться. І що говорили та робили ці політики кілька років тому. Важливо, що вони мають набагато більші можливості впливати на суспільну думку. Як результат, відсотки підтримки, які мали б належати правим, перетекли до тих, хто запозичив їх привабливі та актуальні гасла.
Постколоніальне суспільство
Слабкі позиції правих сил в Україні – це також наслідок минулого. У перші роки незалежності праві ідеї були не надто популярними в українському постсовітському суспільстві. Українці ніяк не могли позбутися радянського спадку й у своїх рішеннях постійно озиралися на Москву. Це паралізувало рух України у бік Заходу і НАТО. І завершилося, як бачимо, плачевно. Але з суспільством ніхто особливо не працював.
Розмови про національне відродження, історичну спадщину, ОУН-УПА, російську загрозу, необхідність люстрації, дерусифікації, розбудови української армії, курсу у НАТО наштовхувалися на реакцію відторгнення значної частини мас, вихованих в дусі радянофільства і орієнтації на Москву. Українців сковував страх рішуче порвати з колоніальним спадком. Спокійнішим варіантом було залишити все як є. Якщо і змінювати, то дуже повільно і поступово. Звідси результати голосування на виборах, які демонструють нерішучість у прагненні модернізації країни.
Навіть російська агресія остаточно не вилікувала суспільство від наслідків згубного денаціоналізованого мислення. Згідно з опитуванням КМІС у лютому 2021 року 41% українців позитивно ставився до Росії. На фоні багаторічної військової агресії та окупації частини держави таке ставлення більш ніж дивне. Важко уявити, щоб, до прикладу, майже половина євреїв добре ставилася до Ірану. Та українці вперто не хочуть позбуватися ілюзії про поганого Путіна і в цілому хороших росіян.
Напевно інфантильністю великої частини нації пояснюється голосування на виборах у 2019 році. Так, головний мотив для українців був у зміні системи. Але чимало також повірили у байку про мир. Що потрібно просто перестати стріляти і війна завершиться сама собою.
Цікавий й інший парадокс: суспільство може сприймати праві ідеї, якщо їх висловлюють політики, котрі не асоціюються з націоналістами та консерваторами. Але з більшою недовірою ставиться до тих же ідей, які лунають з боку правих сил.
Внутрішня консервація
Зводити низькі рейтинги українських правих партій лише до зовнішніх факторів і агресивних дій конкурентів було б необ’єктивно та поверхово. Насправді, є внутрішні чинники, які загнали праву ідеологію на загальноукраїнському політичному полі у вузьку електоральну нішу.
Праві завжди відзначалися внутрішньою дисципліною та жорсткою централізованістю. Ідеологічність є хорошим цементом для політичної сили. А авторитет лідера і жорстка партійна вертикаль дозволяє нормально функціонувати. Та що робити, якщо час вимагає змін? Зміни керівництва політичної сили. Модернізації ідеологічних засад. Розставлення нових акцентів. Своєчасної реакції на виклики часу. Корекції гасел та свого місця на політичній карті. І ось тут починаються проблеми. Бо здійснити такі речі в умовах централізованої структури дуже важко. Або й неможливо. Те, що раніше було перевагою, за певних умов може стати недоліком.
Після поразок правих на виборах у 2014 та 2019 роках напрошувалися логічні висновки: необхідно щось змінювати. Та скоро нові вибори, а змін так і не відбулося. Ні на рівні лідерів, ні на рівні ідеологічних засад і підходів.
Можна говорити, що Порошенко чи інші політичні мастодонти підступно вкрали програмні засади і зараз розігрують карту поборників консервативних національних цінностей. Але цього певно не сталося б, якби українські праві не заганяли себе у електоральну пастку. Вони просто віддали виборче поле своїм опонентам. Можливо через власну короткозорість, а, можливо, і за гроші.
Традиції – це добре. Але не можна підходами минулого століття пояснювати все. Економічний націоналізм XXI cтоліття – це трохи інше, ніж постулати ХХ століття. А консерватизм не означає консервації у різних площинах, відсутності змагальності в ідеях та відмови від ребрендингу, якщо він необхідний.
Нині здається, що українські праві вирішили нічого не змінювати. Вони просто чекають на вдалу політичну кон’юнктуру, яка знову винесе їх на вершину хвилі і допоможе потрапити у вищу лігу української політики. З великою ймовірністю – це помилкова позиція, яка не допоможе відновити свою впливовість і потрапити у Верховну Раду. Це сумно, бо Україні дійсно дуже потрібні потужні праві сили, які відстоюють національні інтереси та впливають на розвиток держави.
А до наступних парламентських виборів залишилося вже й не так багато часу. Відповідно до Конституції українці мають обирати новий склад Верховної Ради України 29 жовтня 2023 року. Тобто практично за рік стартуватиме чергова виборча кампанія парламент. Аби й цього разу не помилилися і праві політики, і виборці.
Роман КОРНІЙЧУК, для Leopolis.news