17-07-2023 12:37
3742
Коли горить твоя хата, перше, що портібно з неї винести, це вогонь.
Таке ж правило сповідують і тоді, коли у полум’ї війни – твоя країна.
Ти залишаєш їй – війні – згоріти на попіл або лягаєш за неї прахом.
Прах і попіл....
15 мільйонів українських душ посіяла ця війна у чужі чорноземи.
Чорним попелом, гнаним вітром війни, вкрилися міста і вулиці далекого закордоння.
Попелом з кров’ю і… зрадою.
І не треба цих людей клеймувати втікачами, бо вони не є ними.
Бо якраз більша частина цієї страшної цифри покинула країну не під час паніки і страху перших місяців вторгнення, а свідомо зробила це впродовж 2023 року, продаючи домівки і бізнес, залишаючи роботу і освіту.
Їдуть аби колись повернутися, знаючи, що не повернуться.
Бо не голодом чи бідністю гнані в світи, а іншим…
Втратити щось заради країни – це не трагедія. Трагедія – втратити країну заради чогось.
Вибір такий: кращі – в землю, гірші – до слави; українцям – хрест, неукраїнцям – булаву.
Саме тому більшість обирає квиток.
В один кінець.
Залишаючи Україну на заклання політичним гієнам.
Держава кишить подібними до гієн істотами, які пересуваються дрібними перебіжками, носяться – від одного олігарха до іншого – з низько опущеною головою і підібганим хвостом, імітуючи вселенський жаль за загиблими героями.
А тих, кого не забере війна, вони догризуть самі.
Бо гієни ніколи не залишають свою жертву, поки не розтерзають її остаточно.
