11-09-2023 20:023353
Leopolis.news публікує текст Міністра культури та національної спадщини Республіки Польщі, професора Пйотра Глінського. Ця стаття публікується спільно з польським місячником «Wszystko co Najważniejsze» в історичному проєкті з Інститутом національної пам’яті та Польським національним фондом.
Вересень – це місяць, який займає особливе місце в пам’яті та історичній свідомості поляків. Це час роздумів над драматичним досвідом польського народу в ХХ столітті, час двох річниць, святкування яких нагадує нам про те, наскільки крихкими часто є основи нашого мирного повсякденного життя, наскільки важливою є пильність перед обличчям зростаючих імперських амбіцій зовнішніх ворогів і наскільки великою є цінність існування незалежної держави і здатності захистити те, що є найважливішим у нашому житті – наші родини, здобутки поколінь; життя і свободу.
Вранці 1 вересня 1939 року бомби, скинуті з німецьких літаків, знищили лікарню Всіх Святих у Велюні, а потім і величезну частину Велюня – містечка без стратегічного значення, знищення якого стало першим етапом Другої світової війни. Водночас це було оголошенням характеру цієї війни – безмежного, тотального варварства загарбників, відсутності у них елементарної поваги до людського життя і навіть встановлення однієї з першорядних стратегічних цілей війни – винищення націй, які становлять перешкоду на шляху до побудови німецького бачення нового, тоталітарного світового порядку, їх знищення, засудження на забуття та ганьбу.
Трохи більше ніж два тижні по тому, 17 вересня 1939 року, Республіка Польща, яка все ще захищалася від німецького натиску, зазнала ще одного удару. Зв’язані положеннями злочинного пакту Молотова-Ріббентропа, радянські союзники Третього Рейху перетнули кордон польської держави своїми військами запроваджуючи інший тип тоталітарного ладу з масовими вбивствами, депортаціями та таборами, жертвами яких були сотні тисяч поляків.
Обидві ці дати змушують кожного року замислюватися над долею жертв німецької та радянської окупації. Над долею понад шести мільйонів убитих громадян Республіки Польща, винищенням польських еліт, розбитими життями та розбитими родинами; над масштабами руйнувань, над перетвореними на руїни містами на чолі зі столицею – Варшавою, над понад 10 000 сіл, постраждалих від різних форм репресій; від пошкодженого та викраденого майна, разом з неоціненними польськими культурними цінностями, збитки яких оцінюють у понад 500 000 об’єктів.
Проте наші роздуми в ці вересневі дні торкаються також цінностей нематеріальної культури, які в темний час війни з особливою силою розкрили своє значення. Такі цінності, як мужність, патріотизм, здатність йти на неймовірні жертви заради захисту найголовнішого – людської гідності та життя.
Саме цього року нагодою поміркувати над останнім із порушених питань буде для нас, поляків, але я вірю, що також у значно ширшому масштабі, стане унікальна релігійна церемонія, яка за своїм значенням виходить за межі суворих конфесійних кордонів, й промовляє важливістю порушених питань до всіх тих, хто, в жертві власним життям на захист інших, вбачає вияв найвищої жертовності та мужності. 10 вересня 2023 року в Марковій буде зведено до рангу блаженних Католицької Церкви родину Ульмів – поляків, які подали такий приклад надзвичайної жертовності під час випробувань, які, попри загрозу смертної кари, не відмовили у притулку двом єврейським родинам, й заплатили найвищу ціну від рук німецьких окупантів. Разом із їхніми батьками, Юзефом та Вікторією Ульмами, у 1944 році було вбито семеро їхніх дітей: восьмирічну Станіславу, шестирічну Барбару, п’ятирічного Владислава, чотирирічного Францішека, трирічного Антонія, півторарічну Марію та ненароджену дитину Вікторії, яка була на дев'ятому місяці вагітності.
У 2023 році польський вересневий час особливих роздумів набуде додаткового виміру. Вперше цього року відзначатиметься Національний день польських дітей війни – нове державне свято, датою якого Сейм Республіки Польща визначив 10 вересня. У 1943 році саме в цей день у Мосіні, Великопольща, було заарештовано кілька десятків польських дітей, що стало похмурою кульмінацією масової репресивної акції, під час якої було захоплено багато польських родин, яких підозрювали у співпраці з незалежницьким підпіллям. Стислим, але надзвичайно промовистим записом про ту трагедію стала телефонограма, надіслана того вересневого дня з німецької жандармської станції в Мосіні до вищого командування в Сремі: «Операція в Мосіні триває. Сьогодні ввечері було затримано 156 осіб. Сьогодні мають бути арештовані ще 60 дітей». Ці три короткі речення позначили трагедію цілих сімей, членів яких потім стратили або ув’язнили, а для більшості Мосіньських Дітей вони означали поміщення в Polen-Jugendverwahrlager Litzmannstadt – концентраційному таборі для польських дітей у Лодзі на вул. Пшемисловій, єдиному місці страти такого типу, створеного німцями в окупованій Європі.
Табір у Лодзі був призначений для польських дітей і підлітків віком від 6 до 16 років, але на практиці в’язнями були й молодші діти, навіть віком кілька місяців. До табору відправляли неповнолітніх в’язнів, напр. за торгівлю, проїзд в трамваях без квитка, жебракування, дрібні крадіжки. Туди ж поміщали дітей із сімей, які відмовилися підписати Фолькслист; дітей осіб, засланих у табори чи в’язниці, молодь, яку підозрювали в участі в русі опору. Досі ми не знаємо ні точної кількості дітей, які пройшли через табір, ні кількості його жертв. Після Другої світової війни залишки табору поступово зникають із публічного простору, а разом з тим згасає і пам’ять про цей злочин, про який сьогодні важко говорити.
Трагедія дітей з табору на Пшемисловій була лише однією зі сцен величезної драми наймолодших громадян окупованої Польщі, які разом зі своїми рідними опинилися під ярмом двох окупантів. Наступною операцією було німецьке переміщення та пацифікація в районі Замостя, де близько 110 000 поляків були позбавлені своїх домівок, а це майже 1/3 населення регіону. А майже третину загальної кількості переселенців становили діти – їх було близько 30 тис., з них 10 тис. втратили життя внаслідок депортацій, які проводилися в нелюдських умовах, ув’язнення в переселенських і концентраційних таборах, планового знищення в газових камерах або шляхом ін’єкцій фенолу. Ще майже 4,5 тисячі з них було викрадено до Рейху для германізації.
З шести мільйонів польських громадян, убитих під час Другої світової війни, близько 40 відсотків становили діти, і саме їхній трагедії та трагедії їхніх однолітків, які зазнали масових депортацій, нищівної рабської праці чи ув’язнень, присвячено нове національне свято, встановлення якого є відповіддю польської влади на ініціативи останнього покоління, що пам’ятає той воєнний час. Цю відповідь дають створені та підтримувані державою польські інституції пам’яті – Музей Ульмів в селі Маркова на Підкарпатті, де Суд Пам’яті нагадує, як поляки рятували євреїв й ризикували життям своїм і своїх близьких, а також Музей Польських Дітей – жертв тоталітаризму в Лодзі, який не лише нагадує про трагедію в’язнів єдиного в Європі дитячого концтабору, а й вшановує мученицьку смерть усіх польських дітей-жертв Другої світової війни.
Пам’ять про той драматичний досвід минулого є нашим обов’язком – перед жертвами, а також перед майбутніми поколіннями, яким ми зобов’язані передати цю пам’ять. Цей почесний обов’язок, заповіт наших предків, ми щодня намагаємося виконувати з повною віддачею.
Міністр, професор Пйотр Глінські (Piotr Gliński)
Текст наданий ГК РП у Львові