Бійці чи лікарі? Проблема статусу бойових медиків в Україні

https://leopolis.news./post/90758/biyci-chy-likari-problema-statusu-boyovyh-medykiv-v-ukrani

10/08/2023

Запозичене у фотографів поняття «золота година» американський військовий хірург Адам Коулі у далеких 1980-х роках пристосував до потреб медицини. Тепер для всього світу термін «золота година» («golden hour») – період найбільших шансів для порятунку після травматичного поранення, реанімаційний час, за який належне надання медичної та хірургічної допомоги схилить терези на сторону життя. 

В українському війську «золота година» залежить від бойових медиків. Саме вони надають пораненим першу допомогу та евакуюють їх з поля бою, і саме від них залежить життя поранених і успіх їхнього подальшого лікування. Водночас, попри виняткове значення роботи українських бойових медиків в умовах повномасштабної війни з російськими загарбниками їхній правовий статус недостатньо чітко визначений як у міжнародному, так і національному праві. І це створює проблеми як при їхньому поверненні з російського полону, так і у виконанні медичних функцій на полі бою, що у липні-серпні стало предметом гострих суспільних дискусій. 

Бойові медики у Збройних Силах України з’явилися у жовтні 2017 року – саме тоді набув чинності Наказ Міністра оборони України № 541 від 20 жовтня 2017 року, який впровадив військово-облікові спеціальності 878 (бойовий медик взводу) та 878978 (старший бойовий медик роти, батареї та їм рівних). 

Запровадження фаху бойового медика стало наслідком виконання положень Указу Президента України № 240/2016 від 20 травня 2016 року, який ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про Стратегічний оборонний бюлетень України». 

Оперативна ціль 4.2 даного документа передбачала створення системи медичного забезпечення для надання належної підтримки всім компонентам Сил оборони, яка б функціонувала відповідно до стандартів НАТО та була б здатна робити внесок у функціонально-медичні можливості для спільних місій з НАТО. 

За інформацією Міністерства оборони України, для цього у національні нормативні документи було впроваджено кілька керівних документів НАТО щодо медицини, серед яких:

принципи і політики медичної підтримки (NATO Principles and Policies of Medical Support), 

спільна доктрина медичної підтримки (Allied Joint Doctrine for Medical Support), 

спільна медична доктрина для медичної евакуації (Allied Joint Medical Doctrine for Medical Evacuation) та 

вимоги до аптечок та наборів першої медичної допомоги (First Aid Dressings, First Aid Kits and Emergency Medical Care Kits). 

Також були зроблені практичні кроки – створено 205-й Навчальний центр тактичної медицини в Десні, який готує бойових медиків без медичної освіти на основі курсу TCCC (Tactical Combat Casualty Care) та за період з 2017 до 2022 року випустив 649 бойових медиків.   

Водночас, попри всі впроваджені кроки, в Україні досі відсутні нормативні документи, що регламентують статус бойового медика без медичної освіти та його приналежність до певної організаційної структури військ. 

Фактично за статутами Збройних Сил України бойові медики підпорядковуються командиру взводу і далі відповідно до роду військ. «Для начальника медичної служби бойові медики – це лише солдати. Тому зазвичай підготовка та забезпечення лягають на їхні власні плечі. У командуванні медичних сил теж кажуть – це не наші, питання до їхніх командирів, до їхніх видів військ тощо», – пояснює в коментарі виданню «Українська Правда» інструкторка з тактичної медицини та авторка програми підготовки бойових медиків Генерального штабу Збройних Сил України Марія Назарова. За її словами, діяльність українських бойових медиків знаходиться на межі трьох структурних одиниць – Міністерства охорони здоров’я, Генерального штабу ЗСУ та Командування медичних сил. Відсутність чітко визначеного статусу бойових медиків через міжвідомчі «дискусії» не лише призводить до штучного обмеження їхньої діяльності та підготовки, але й фактично виводить їх за межі міжнародного гуманітарного права.

Головним документом міжнародного гуманітарного права, що визначає статус та привілеї медичного персоналу на війні, є Женевська конвенція про поводження з військовополоненими та її глава IV «Медичний та духовний персонал, затриманий для надання допомоги військовополоненим». 

Стаття 33 даної Конвенції визначає, що особи зі складу медичного та духовного персоналу, затримані державою, не вважаються військовополоненими та мають, як мінімум, користуватися передбаченими цією Конвенцією пільгами та захистом. Їм також мають бути надані всі можливості для надання медичної та духовної допомоги військовополоненим. Конвенція передбачає для них такі привілеї:

Дозвіл відвідувати військовополонених, які перебувають у складі робочих команд або в госпіталях поза таборами;

Заборона змушувати виконувати будь-які роботи, не пов’язані з їхніми медичними або релігійними обов’язками.   

Стаття 9 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Протокол ІІ) від 8 червня 1977 року прямо визначає, що «медичний і духовний персонал користується повагою та захистом, і йому надається вся можлива допомога для виконання ними своїх обов’язків. Він не повинен примушуватись до виконання завдань, не сумісних з його гуманітарною місією». Стаття 10 цього ж Протоколу ІІ встановлює, що «ні за яких обставин жодна особа не може піддаватися покаранню за виконання нею медичних функцій, сумісних з медичною етикою, незалежно від того, в інтересах якої особи виконуються ці функції». 

Хто ж є медичним персоналом у розумінні конвенцій? Стаття 24 Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях зобов’язує надавати повагу та захист за всіх обставин медичному персоналу, який займається виключно розшукуванням, підбиранням, транспортуванням або лікуванням поранених чи хворих або який запобігає захворюванням, а також особовому складу, який здійснює виключно керування медичними формуваннями та установами. 

Стаття 26 цієї ж Конвенції прямо прирівнює до медичного персоналу працівників національних товариств Червоного Хреста та інших добровільних товариств допомоги, належним чином визнаних та уповноважених своїми урядами, за умови, що на таких працівників поширюється військове законодавство. 

Що ж до іншого залученого до порятунку поранених і хворих персоналу, то єдине його визначення відображене у статті 25 цього ж документа – «особовий склад збройних сил, спеціально підготовлений для залучення до роботи як госпітальних санітарів, медсестер або додаткових санітарів-носіїв для розшукування або підбирання, транспортування чи лікування поранених і хворих». 

Цій категорії персоналу повага і захист має надаватися тільки у разі, якщо він зіткнувся з супротивником або опинився під його владою під час виконання медичних обов’язків. 

Стаття 43 Додаткового Протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол І) від 8 червня 1977 року, визначає комбатантами (учасниками воєнних дій) всіх осіб, що входять до складу збройних сил сторони, що перебуває в конфлікті, за винятком медичного і духовного персоналу, визначеного вже згаданою статтею 33 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими. 

Розглядаючи статус українських бойових медиків з позицій згаданих вище норм міжнародного гуманітарного права, можна зробити висновок, що  відсутність чіткого визначення їхнього статусу не дозволяє віднести їх до категорії медичного персоналу в розумінні Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року та додаткових Протоколів до них. 

Оскільки бойові медики є частиною бойових підрозділів Збройних Сил України і не визначені у нормативній базі як медичний персонал, вони є комбатантами, тож передбачені конвенціями для медичного персоналу захист та привілеї можуть застосовуватися до них лише у окремих виняткових випадках, які до того ж важко довести. 

Фактично бойові медики ЗСУ не мають навіть тих привілеїв, які Женевські конвенції визначають для медиків цивільних добровольчих формувань, які рятують українських бійців на передовій та у стабілізаційних пунктах. Це істотно ускладнює переговори про повернення бойових медиків з полону. 

Окрім того, що відсутність визначеного правового статусу бойових медиків негативно впливає на їхній статус з точки зору міжнародного гуманітарного права, є ще один важливий нюанс.

Відповідно до статті 33 Закону України  «Основи законодавства України про охорону здоров’я», медична допомога має надаватися професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із ліцензованими закладами охорони здоров’я, або зареєстрованими фізичними особами-підприємцями, які одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку та можуть перебувати з такими закладами у цивільно-правових відносинах. 

За незаконну лікувальну діяльність передбачена кримінальна відповідальність – згідно зі статтею 138 Кримінального кодексу України, заняття лікувальною діяльністю без спеціального дозволу, здійснюване особою, що не має належної медичної освіти, якщо це спричинило тяжкі наслідки для хворого, карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років. 

І з цієї точки зору діяльність бойових медиків знаходиться у зоні правового ризику – адже в умовах фронту евакуація може тривати годинами, «золота година» цілком належатиме бойовому медику, і діяльність бойового медика без медичної освіти при порятунку українського бійця може далеко перевищувати прописане у статті 3 «Основ законодавства України про охорону здоров’я» визначення: 

«домедична допомога – невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя людини у невідкладному стані та мінімізацію наслідків впливу такого стану на її здоров’я, що здійснюються на місці події особами, які не мають медичної освіти, але за своїми службовими обов’язками повинні володіти основними практичними навичками з рятування та збереження життя людини, яка перебуває у невідкладному стані, та відповідно до закону зобов’язані здійснювати такі дії та заходи». 

Згадана правова невизначеність стала однією з причин скерування в липні 2023 року звернення волонтерського руху до Міністра оборони, Міністра внутрішніх справ України, Головнокомандувача Збройних Сил та начальника Генерального штабу ЗСУ. 

Документ «Про ситуацію з тактичною медициною в Силах Оборони» містить вимогу звернути увагу на застарілу та суперечливу нормативну базу у сфері тактичної медицини та проблеми підготовки бойових медиків, кількість яких недостатня для забезпечення всіх бойових підрозділів ЗСУ. 

У своїй гостроті питання досягло президентського рівня. 27 липня 2023 року Президент України Володимир Зеленський, перебуваючи в Одесі, запевнив медиків, що у присутності міністра охорони здоров’я з командувачем Медичних сил Збройних сил України Тетяною Остащенко «відбулася важлива розмова «про те, що стосується питань, які гостро турбують наших бойових медиків, наших воїнів, питань, від яких залежить порятунок життів. Очікую спільної роботи командувача зі спільнотою бойових медиків, із волонтерами та, з іншого боку з урядовцями, щоб були знайдені необхідні рішення». 

Від підготовки бойових медиків  в прямому сенсі слова залежить життя захисників і захисниць України. Правову захищеність бойових медиків  не можна відкладати – внесення змін до нормативної бази, яка регламентує статус бойового медика та вимоги до його підготовки і кваліфікації, мають бути зроблені якнайшвидше.

Сергій Гальчинський, магістр міжнародного права, юрист-міжнародник