Мистецтво для Христини Валько – це мова без слів, здатна оживляти історію, зцілювати душі й відкривати нові горизонти. Художниця, реставраторка та арттерапевтка зі Львова балансує між відродженням старовинних речей та створенням власних метафоричних світів. Її роботи – це пошук сенсів, діалог із глядачем і терапія для тих, хто потребує підтримки.

Про натхнення, силу творчості та мрії Христина Валько розповіла і для Leopolis.news.

«Завжди споглядала прекрасне»

Малювати львівʼянка почала із зовсім юних років, а мистецька складова була поруч завжди.

«Попри те, що мої батьки не художники, вони обоє є творчими особистостями з креативними підходами до вирішення завдань і дуже здібними у малюванні. У моїй родині по обох лініях є професійні та народні художники, колекціонери, ювеліри. Тому завжди споглядала прекрасне, це мене оточувало», – розповідає Христина.

Важливою складовою формування особистості художниці для Христини Валько стало місто, в якому вона народилася – Львів.

«Можливість побачити шедеври світового рівня – це справді дар Львова для містян. Варто вийти з дому і перед тобою всі архітектурні стилі розкривають свої родзинки. Заходиш у музей, а там творчість українських і світових геніїв образотворчого мистецтва. А ще музика, театр... Як тут не закохатися в мистецтво?», – каже вона.

Це синтез науки й мистецтва

Христина Валько навчалася у коледжі імені Івана Труша та у Львівській національній академії мистецтв за спеціальністю художник-реставратор. Як розповідає жінка, ця професія дозволяє дослідити твір мистецтва, збагнути всі техніко-технологічні процеси, а також мистецтвознавчі нюанси.

«Завдяки цьому є можливість постійно пізнавати щось нове в галузі візуального мистецтва, технологічного новаторства тощо. Підкреслю, що художник-реставратор має мати навики ілюстратора, щоб найкраще розповісти про твір, а ілюстратор, працюючи з різними техніками живопису, має володіти досконало техніко-технологічною складовою. Це своєрідний перетин всіх мистецтв. І це захоплює», – ділиться художниця.

Христина Валько розповідає, реставратор – це своєрідний науковець, який повинен вміти синтезувати знання з різних галузей знань: хімія, фізика, історія мистецтво, архітектура, живопис, рисунок тощо. І попри те, що робота має свою конкретику і особливості, творча складова тут також присутня.

«Якщо реставратор не є художником, то йому буде надзвичайно важко збагнути всі нюанси у «лікуванні свого пацієнта» і правильно допомогти йому, щоб не нашкодити візуально. Адже крім техніко-технологічних моментів, що можна вивчити сухо, є безліч «живих дрібниць». Художня складова дозволяє реставратору надати не тільки експозиційного вигляду, але і повернути первісний задум автора»,– розповідає львівʼянка.

У кожному періоді українського чи світового мистецтва Христина Валько виокремлює свої родзинки. Найбільше львівʼянці подобається, коли творчість торкає глядача та дає можливість рефлексувати.

«Ця робота – це своєрідний пошук метафор та образів, змісту та сенсу», – каже мисткиня.

На творчість Христини Валько неабияк вплинула війна. На початку повномасштабного вторгнення, коли було по-особливо складно, мисткиня знайшла для себе власну психотерапію.

«Оскільки війна стосується кожного, то її оминути у власній творчості неможливо. Я почала зображати те, що проживала рефлексуючи. Це було те, про що хотіла кричати, плакати і мовчати. Отак я почала «говорити мовою без мови» і з'явився проєкт #день_війни. Це серія метафоричних робіт про нас і наше сьогодення», – каже Христина.

Арттерапія, що дає голос дітям

Крім малювання та реставрації львівʼянка також є фахівчинею з арттерапії у роботі з дітьми з інвалідністю. А досліджувати арттерапію Христина Валько розпочала в рамках написання магістерської роботи в академії мистецтв.

«Для того, аби якнайкраще передати особливості та актуальність теми, я прийшла у навчально-реабілітаційний центр у відділення активної молоді з інвалідністю. Спершу просто повинна була написати магістерську роботу, але з часом залишилась уже в новому статусі – працівник. Там я знайшла друзів і щось надважливе для себе, що годі описати словами: прийняття кожного», – ділиться арттерапевтка.

Найголовніше для Христини Валько у цій справі – бути безпечним супроводжуючим у пошуках емоцій та переживань через колір, пляму, форму та структуру. А коли втомився – бути опорою для наступного кроку.

«Арттерапевтична практика – це не тільки допомога, це і пошук нових форм комунікацій, підтримки і взаємодії. Моїм особливим другом був Андрій – клієнт реабілітаційного центру. Він мав важку форму церебрального паралічу, проте це не заважало нам спілкуватися: кліпання очей, посмішка і показування язика стали нашим найкращим словником взаємодії. Андрій мав великий талант відчуття кольору і пластики. Його роботи вражали динамічністю і соковитістю. Андрієвий живопис давав йому голос для душі та серця. Одного разу ми навіть зробили спільну виставку акварелей в кав'ярні-галереї: я та двоє вихованців центру – Андрій та Роман. Для них це було надважливо, як і для мене», – пригадує Христина.

У роботі з дітьми важливо бути їм другом, дати можливість сказати про все те, що не можуть озвучити словесно, розкрити творчий потенціал та не боятися рухатись вперед попри все, переконана мисткиня.

«У роботі як художника, так реставратора і арттерапевта важливо любити те, що робиш. А у важкі моменти могти побачити світло і примножувати його у світ своєю працею. А натхнення варто живити та черпати у своїй щоденній праці на розвиток України. І робити це у різний спосіб, навіть якщо це рутина», – ділиться львівʼянка.

Зараз Христина Валько мріє про те, аби кожна втрачена музейна памʼятка була відновлена. Проте найзаповітніше бажання львівʼянки, як і всіх українців, – наша перемога.

Олена Чепіль, для Leopolis.news