Роман Барабах – львівський художник, який ще до війни створював комікси, писав ікони, експериментував із графікою. Мистецтво було для нього способом самовираження й пошуку сенсів. Після 24 лютого зрозумів, що хоче бути корисним максимально – спершу волонтерив, а згодом долучився і до ЗСУ. Сьогодні Роман Барабах – командир евакуаційного відділення. Попри службу, він не перестає малювати. Фронтові ескізи львів’янина – це про те, що не завжди можна вимовити вголос, про війну зсередини, про втому, біль і вдячність. Далі – від першої особи.

Було щось особливе в цій свободі й легкості

Я почав малювати з дуже раннього дитинства. Робив це більше, ніж інші діти, але не надавав великого значення. Пам’ятаю, як ще на початку 90-их зображав на батькових рулонах факсового паперу цілісні, кількаметрові мультики. Це був перший момент, коли батьки зауважили, що я дуже багато малюю. Якось навіть випросив дозволу розмалювати стіни перед ремонтом, щоб спробувати, як це.

Коли дорослі почали казати: «Може, ти художник?», я вперше про це задумався. І хоч мріяв ходити в художню школу – і таки пішов туди – ніколи не розглядав це як майбутню професію. Уявляв себе швидше стоматологом чи банкіром. Аж поки не зустрів людей із коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. Не те, щоб мене привабила перспектива працювати художником чи ілюстратором – мене зачепила їхня атмосфера. Було щось особливе в цій свободі й легкості.

Іконопис – це мистецтво, що поєднує віру та творчість

Іконопис мене зовсім не цікавив аж до 2013 року. Тоді я вперше потрапив у «Вирій» – науково-пошуковий та освітній табір-експедиція. Ми їздили на територію Закерзоння, де колись етнічно жили українці. Відновлювали там наші цвинтарі, відвідували закинуті храми. В той момент я звернув увагу, що іконопис дуже цікавий та глибокий. Але навіть не думав, що колись писатиму їх сам. Боявся до цього доторкнутися. Здавалося, це не для всіх.

Але після Майдану у 2014-му дещо змінилося. Я був у Києві, а коли повернувся до Львова, то подумав: «А що можу зробити я?» Вперше виникла думка: «Намалюю іконку». З того часу повільно почав рухатися в цьому напрямку. У 2015 році вступив в іконописну школу. Все було дуже незвично. Згодом познайомився з сучасними іконописцями. І зрозумів: це саме те мистецтво, де поєднується і віра, і творчість.

Крім іконопису, я також працював і в інших напрямках. Більше того, довгий час іконопис не був головним для мене у мистецтві. Я малював комікси, створював графіку. Навіть зараз, перш за все, називаю себе художником, а не іконописцем.

Кожна секунда – на вагу золота

На початку повномасштабної війни я активно волонтерив. Намалював понад 75 іконок для військових та намагався бути максимально залученим. Але згодом стало зрозуміло: цього недостатньо. Хотілося робити більше. Було страшно, незвично, я не уявляв, куди можу піти.

Почав проходити курси, вишколи, щоб себе належно підготувати. Так, влітку 2023 року мені запропонували працювати у медіасфері однієї з бригад. Приїхав у Краматорськ, і хоч був «у темі», прифронтові села та постійна небезпека дуже вразили. Зараз це смішно згадувати, бо вже звик, але на початку довго адаптовувався.

Згодом страх почав пропадати, з’являлося почуття обов’язку і я сам напросився в медичну службу. Пройшов навчання – і от уже понад рік я командир евакуаційного відділення. Це важка робота. Тут кожна секунда – на вагу золота. Але коли довозиш поранених живими і чуєш «дякую», розумієш, заради чого це все. Це відчуття перемагає втому, страх та стрес.

Про свободу, втому і мистецтво

Спочатку я думав, що буду малювати на фронті. Взяв із собою пастелі, папір… Але виявилося, що справа не в часі, а в емоційному стані. Коли повертаєшся виснажений, хочеш лише спати і дуже рідко малювати. Мені насправді бракує мистецтва, бракує відчуття, що я художник. Сумую за цим. Але я малюю. Здебільшого це скетчі на воєнну тематику. Іноді прориває, коли щось побачив, почув, чи пережив. Малювання — це як спорт, або музика — треба практикуватися, щоб не втратити навички.

Є малюнки, які закарбувалися в пам’яті. Перший на війні — із Херсонщини: зображений Христос із ранами, схожими на вибиті вікна.

Інша робота – про стабілізаційний пункт. Це був один з перших разів, навесні минулого року, коли самостійно вивозив трьохсотих. Часом малюю побратимів. Частіше – на день народження їм дарую портрети. Мистецтво зараз стало все-таки чимось другорядним, але інколи – це стає своєрідною віддушиною.

Також є малюнок, присвячений усім переселенням з Покровського напрямку. Коли був прорив, а російські війська дуже швидко підходили до Покровського району, тисячі людей покидали свої домівки. Загалом звикнути до людських страждань і суму неможливо. Я дуже емпатична та емоційна людина, тому з кожним місяцем на війні стає все складніше.

Та найважче на війні — це відсутність свободи. Ти розумієш, що не можеш умовно поїхати на день народження батька, привітати кохану, побачитися з близькими. Я завжди був свободолюбивий. Раніше заряджався від прогулянок, пробіжок, заходів сонця. А тепер — чергування по чотири дні в бліндажі. Це морально важко.

Війна змінила мій стиль у мистецтві

Щодо іконопису на війні, то я завжди прагнув створювати ікони щирими, яскравими, дещо навіть дитячими, аби максимально передати любов та віру. Але робити це тут – складно. Зараз в мене більше чорно-білої графіки – різкої, драматичної. Вона передає те, що відбувається в моїй голові, в моєму житті. Війна точно на це впливає. Я не хочу бути депресивним художником, але не можу цього приховати. І тут немає нічого дивного.

Якби довелося намалювати один малюнок, що символізував би Україну під час війни, це було б серце в терновому вінку. Війна по-різному вплинула на всіх. Для когось це втратити домівку, рідних, сенс життя. Для когось – це тривожні новини. Але спільне одне – несправедливість і жорстокість, які розривають серце. І це болить усім.

Це не нещастя – це вибір

Українцям я хочу побажати не займатися самообманом. Долучайтеся до ЗСУ. Якщо не фізично – то фінансово. Росія активно веде кампанію дискредитації, і, на жаль, вона працює. Люди зляться на ТЦК, на владу, забуваючи, що це все – наслідки ворожої агресії. Підтримка з боку суспільства є вкрай важливою.

Коли приїжджаю у відпустку, часто чую: «Ой, бідненький…». Але армія – це не покарання. Це честь, це престижно. Це – ті, хто рятують життя своїх співгромадян, сім’ю, рідний дім. І потрібно це визнати.

Коли чую запитання: «Коли закінчиться війна?», я розумію – це питає той, хто нічого не робить для її завершення. А я знаю: вона закінчиться тоді, коли кожен зробить свій внесок. Бо ця боротьба – спільна. І кожен має вибір: бути частиною перемоги, чи просто чекати.

Олена Чепіль, для Leopolis.news