Віктор Андріянов – ветеран російсько-української війни, львівʼянин. Не зважаючи на отримані поранення та ампутацію ноги, він не лише повернувся до активного життя, але й довів, що жодні обставини не можуть зламати людину, яка має мету. Нещодавно Віктор здобув перше місце на Чемпіонаті України з інклюзивного самбо у Львові. Його шлях– це про незламність духу, силу волі й уміння знаходити нові сенси навіть після важких втрат. Своєю історією Віктор Андріянов поділився з Leopois.news. Далі – від першої особи.

Перший удар реактивною артилерією

З війною я вперше зіткнувся ще у 2014 році. Наприкінці травня ми проходили навчання на Яворівському полігоні у складі 24-ої окремої механізованої бригади, а згодом нас перекинули на Дніпропетровщину. 15 червня 2014 року я був на Луганщині, у зоні бойових дій. Також перебував у славнозвісному, або ж горезвісному, населеному пункті Зеленопілля. Там, у ніч на 11 липня 2014 року, відбувся перший удар з території росії реактивною артилерією. Вони влучили по табору. З того дня обстріли стали регулярними.

У 2015 році я демобілізувався і почалося звичайне буденне цивільне життя. Я влаштувався на роботу в парк культури, в команду однодумців. Це люди, які вже на той момент розуміли, що ворог страшний. Займався соціальними та культурними ініціативами.

Немає жодної вцілілої хати

У 2022 році, коли розпочалася повномасштабна війна, я знав, що рано чи пізно повернуся. Сталося це не з самого початку, адже були на це певні причини. В грудні 2022 отримав мобілізаційне розпорядження й долучився до 10 львівського добровольчого батальйону, який виконував завдання на Сумщині. У 2014 році я був снайпером, а у 2022 став командиром стрілецького відділення.

На початку 2023 року з декількох таких самих добровольчих батальйонів почала формуватися 116 окрема механізована бригада. В її складі я і потрапив на Запоріжжя. Ми звільняли і Запоріжжя, і інші населені пункти. Ти заходиш туди, а в селі немає жодної вцілілої хати, немає нічого живого.

Позиція Маямі. Поранення

Всередині вересня поблизу населених пунктів Роботине і Вербове на Запоріжжі я став на міну. Отримав серйозні ушкодження. Мені ампутували нижню третину лівої ноги. Також була пошкоджена права нога та права рука, але їх, на щастя, вдалося врятувати від ампутацій.

Сталося це під час контрнаступу. Ми просувалися вперед. Потрібно було змінити позицію та вибрати нову, а зробити це непросто. Знайшли одну з дуже гарною назвою - Маямі. На схилі приблизно розуміли, де ми перебуваємо. Ворог пристрілювався дедалі точніше. Тобто ми попрацювали, вони побачать і одразу ж підкорегуються. Треба було шукати щось нове, недалеко і швидко. І от під час тієї розвідки я встав на міну. Тоді в мене було турне по шпиталях, досить тривалий час реабілітації. Наразі готуюся нарешті отримати постійний протез.

До самбо віднісся спершу скептично

Перебуваючи на реабілітації, почув про ініціативу львівських тренерів, які залучали ветеранів до занять самбо. Спершу скептично поставився до ідеї, але тренери переконали – тож вирішив спробувати. Я поїхав – з усмішкою, несерйозно. Але коли почав тренуватися, зрозумів, що це більше, ніж просто спорт. Це відновлення – фізичне й психологічне.

Спочатку була загальна фізична підготовка. Потім – базові прийоми. Важче за все було тримати рівновагу, адже після травм, як правило, вестибулярний апарат сильно страждає. А самбо тренує, в тому числі і вестибулярний апарат. Але поступово тіло згадувало давно забуті рухи. Після місяців у шпиталях, перебуваючи весь час на ліжках і кріслах, людям хочеться рухатись з такою жагою, що її не передати.

Тренувався двічі на тиждень. З часом в наших наставників виникла ідея, аби ми взяли участь у чемпіонаті України. Так, нещодавно я посів перше місце на чемпіонаті України з інклюзивного самбо, який відбувся у Львові. Було дуже позитивне враження від самих змагань. Особливо, коли ти бачиш велику кількість молоді, здорової, спортивної, розвиненої. І головне – патріотично вмотивованої, що дуже важливо у сьогоднішній час.

Зараз лишилася лише одна мрія – перемога, бо іншої й бути не може. Для мене це вже не просто слово, а сенс усього.

Олена Чепіль, для Leopolis.news